– Ми прибули о 5 ранку 19 лютого. Це була група добровольців, яка виїжджала з Івано-Франківська. Я поїхав туди з Рахова. Коли сіли в автобус, старший відверто нам сказав: «Вирішуйте зараз, хто має мужність їхати, бо ми йдемо на смерть». Тоді нас поділили не десятини, кожен з нас передав десятнику контакти людини, яка у разі смерті мала би забрати тіло. Якраз у автобусі я найбільше відчував страх, але все ж вирішив їхати у Київ. До цього часу був на Євромайдані кілька разів. Приїздив на кілька днів, щоб підтримати активістів та повертався у Рахів. Цього разу ми піднялися відразу, як тільки загострилася ситуація 18 лютого.
Щойно приїхали і зайшли в КМДА, як пролунав сигнал тривоги і ми всі пішли у так званий «мирний наступ» на Інститутській. Вже тоді мені довелося носити тіла звідти. Носили на пелетах під сцену або в готель «Україна».
Від Беркуту боронилися усім, що було під руками. Кидали каміння. А також майстрували спеціальні «пушки». Брали кисневий балон. До отвору кріпили трубки діаметром якраз під пляшку з сумішшю. Дівчата їх наповнювали, пхали ганчірки, підпалювали, тоді пляшку вставляли у трубку і під тиском з балону стріляли ними у силовиків.
Я був на першій лінії, координував «пушки» та жбурляв каміння. Свистіли кулі, вибухали світлошумові гранати. Бої тривали по 3-4 години, тоді трохи все стихало на годину. Потім знову.
Пам’ятаю, як до мене кілька разів підбігали дівчата, дрібні такі, тендітні, носили молоко, щоб хоч якось нейтралізувати ураження від копті, яку ще потім тиждень відхаркував. Зустрів на Інститутській 2 дівчат з Ужгорода, які також допомагали з камінням та пляшками. Жінки на Майдані не тільки готували їсти чи працювали у медичній службі, це був наш перший надійний тил, в тому числі під час найзапекліших боїв.
Це мене й найбільше вразило – як люди в тій ситуації не панікували, ніхто не тікав, підтримував того, хто поруч усім, чим міг. Це прозвучить дивно і абсурдно, але я не відчував там страху, вірив, що ця боротьба не марна, якщо загину, то не дарма, що зміню країну.
Дивлюся зараз на пристосуванців у владі, бачу, що мало-що змінилося.
Тоді мені багато телефонували, бо бачили по телебаченню. Радили тікати звідти. Ми ж тоді пішли усі гуртом на Грушевського, де утворився епіцентр боротьби.
Пам’ятаю, як у Українському домі побачив багато тіл правоохоронців. Активісти утворили живий коридор, щоб авто силовиків забрало поранених і загиблих правоохоронців.
Мені важко пояснити ці відчуття, але тоді ми були ворогами, але коли когось із силовиків брали наче в полон, висмикували з натовпу, то їх ніхто особливо не бив, відразу старші вмішувалися, заступалися. З молодих хлопців знімали каски та бронежилети, аби могли вільніше дихати, давали вмитися. Ми там боролися не проти Беркуту, а проти режиму, – розповів Rakhiv.in Віталій Костан.